Факультет ін.мов ПНУ ім.В.Стефаника

Сон літньої ночі

Best — Wed, 15 Jun 2011 14:29:27 GMT

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Титульна сторінка першого кварто (1600)

Цей термін має також інші значення. Див. Сон літньої ночі (вірш).

«Сон літньої ночі» (англ. A Midsummer Night's Dream) — комедія Вільяма Шекспіра, написана між 1594 та 1596, зареєстрована й опублікована в 1600. Комедія відома чудернацьким переплетенням мотивів античної міфології та літератури й англійського фольклору.

«Сон літньої ночі» одна з найпопулярніших комедій Шекспіра, вона часто ставиться в театрах, в тому числі й українських, неодноразово екранізувалася.

Запропоновані Шекспіром трактування фольклорних персонажів Оберона, Титанії та Пака стали класичними й надалі часто використовувалися іншими авторами саме в Шекспірівській інтерпретації.

Зміст

[сховати]

[ред.] Дійові особи

Тезей, князь Афінський.
Іпполіта, цариця амазонок, заручена з Тезеєм.
Егей, батько Гермії.
Термія, дочка Егея, закохана в Лізандра.
Лізандр та Деметрій - закохані в Гермію.
Гелена, закохана в Деметрія.
Філострат, розпорядник розваг при дворі Тезея.

Пітер Клинець, тесля (Пролог в інтермедії).
Нік Навій, ткач (Пірам в інтермедії).
Френсіс Дудка, міхоправ (Тізба в інтермедії).
Том Носик, лудильник (Мур в інтермедії).
Робін Замірок, кравець (Місяць в інтермедії).
Гембель, столяр (Лев в інтермедії).

Оберон, король фей і ельфів.
Тітанія, королева фей і ельфів.
Пак, або Робін Паливода.
Горошок
Павутинка
ельфи.
Метелик
Гірчичка
Почет Тезея й Іпполіти.
Інші феї та ельфи - слуги Оберона й Тітанії.

Місце дії - Афіни й недалекий ліс.

[ред.] Аналіз сюжетних ліній

«Сон літньої ночі» одна із найпоетичніших комедій Вільяма Шекспіра. Вона справляє враження зовсім неповторним поєднанням рельного та фантастичного, серйозного та смішного, лірики та гумору. Шекспір настільки гармонічно поєднав усі ці елементи, що критичний аналіз, руйнує поетичну цільність твору. Але з іншого боку, можливо, він у якійсь мірі проллє світло на задум Шекспіра та на засоби, які він застосовував. У цій комедії є дві основних дії – реальне та фантастичне. Але всередені кожного з них є свої градації. Вони втілені у сюжетні мотиви, які створюють дію комедії, а воно складається із п’яти елементів.

Одруження Тезея і Іпполіти становить основу всього сюжету. Комедія починається із зображення двору Тезея, і в ході першої сцени ми дізнаємося про майбутнє весілля афінського царя з володаркою амазонок. Завершенням дії комедії є святкування з нагоди весілля Тезея і Іпполіти, яке вже відбулося. Ця сюжетна рамка не містить жодних драматичних мотивів. Тут немає і натяку на конфлікт. Тезей - мудрий цар, закоханий у свою наречену і користується взаємною любов'ю з її боку. Ці образи дані Шекспіром статично. Другий і центральний сюжетний мотив - історії Лізандра і Гермії, Деметрія і Гелени. Дія містить значні драматичні мотиви і конфлікти. Перш за все виникає тема батьків та дітей і питання про право дітей на вільний вибір супутника життя. Батько Гермій - Егей приходить до Тезея зі скаргою на свою доньку.

Він одружив її з Деметрієм, але вона віддає перевагу Лізандру. Тезей, будучи правителем, стоїть на сторожі батьківського права і велить Гермії коритися батьківській волі. Але молодість не бажає миритися з насиллям над почуттями. Гермія вирішує втекти до лісу разом зі своїм коханим. Туди ж відправляються Гелена і Деметрій. Але тут, у лісі - свій світ, у якому вже не діють закони держави та норми та звичаї, вироблені суспільством. Це царство природи, і почуття тут розкуті, вони виявляються з максимальною свободою. Світ природи поетично натхненний Шекспіром. В гущавині лісу, серед дерев і чагарників, трави і квітів живуть духи.

Вони - душа лісу, а що ж таке душа взагалі, душа людини зокрема, людина може заблукати серед власних почуттів? Так можна подумати, дивлячись на те, що відбувається з молодими закоханими, які потрапили в цей зачарований світ. У цьому світі є свій цар - лісовий дух Оберон, якому підвладні всі ельфи лісу. Якщо афінський цар Тезей вимагає покори звичаям і законам, надаючи при цьому можливість подумати і усвідомити свою помилку, лісовий цар застосує чари чаклунства для того, щоб підкорити своїй волі. Так він карає Титанію. Якщо в житті всякі ухиляння від прийнятих норм тягнуть за собою серйозні наслідки, то в царстві лісових духів все перетворюється на веселий жарт. У цьому лісі ми зустрічаємо ще одну групу персонажів, і перед нами виникає ще один сюжетний мотив комедії.

Сюди приходять афінські ремісники, щоб репетирувати п'єсу, яку вони збираються показати в день весілля свого правителя. Простодушні ремісники з крайньою серйозністю ставляться до своєї справи. Їм не до жартів, але й вони, потрапивши у світ лісових чудес, виявляються втягнутими у вир дивних подій та незвичайних перетворень, що відбуваються в цьому світі примх. Читачі, звичайно, пам'ятають, як ткач раптом опинився з ослячою головою і, незважаючи на це каліцтво, в нього закохалася повітряна цариця ельфів красуня Титанія.

Нарешті, останній сюжетний мотив виникає перед нами вже тоді, коли, здавалося б, уся дія завершена: ремісники розігрують історію кохання Тісби, лише посередньо пов'язану з іншими сюжетними мотивами комедії, але має значення в її загальному задумі. Центральний драматичний мотив виникає тоді, коли виявляється протиріччя між волею батька і почуттям дочки. На чиїй же стороні виявляється перемога? Минаючи всі перипетії, що сталися під час перебування молодих людей у лісі, і приходячи до того, чим все це завершилося, ми бачимо, що любов Гермії та Лізандра, пройшовши через усі випробування, восторжествувала. Що ж стосується Деметрія, він переконався, що його почуття до Гермії було неміцним. У лісі він полюбив Гелену, яка вже давно палала до нього пристрастю. Таким чином, почуття двох дівчат подолали всі перешкоди: Гермія утвердилася в намірі поєднати своє життя з Лізандром, а Гелена завоювала любов Деметрія, який довго був до неї байдужим.

Перед цією перемогою любові змушений змиритися навіть Егей, ревниво оберігавший своє право вирішувати долю дочки. Перед нею, перед перемогою почуття схиляється і Тезей, що дає молодим людям можливість вступити в шлюб відповідно до своїх серцевим потягам. Таким чином, природа виявилася сильнішою від закону і звичаю. У цьому відбивається гуманістичний погляд Шекспіра на питання моралі.

«Сон літньої ночі» - це виклик художника всякого роду педантизму і догматизму в мистецтві. Можна уявити собі Шекспіра, який, перефразовуючи слова Гамлета, наче говорить: «Є багато чого в мистецтві, друг Гораціо, що й не снилося філософії твоїй». Ця комедія не укладається в рамки одного певного жанру. У ній стільки різноманітності вимислу, поетичного зльоту, іронії, блазнівської буфонади, тонкої психології, лірики і фарсових положень, що навіть не віриться в можливість поєднати все це в одному творі. І, проте, створена Шекспіром поетична форма виявилася настільки ємною, що для всього знайшлося місце і все злилося в таке нерозривна єдність, коли вже важко відокремити вигадку від правди. Нам, глядачам, залишається лише піддатися чарівності Шекспіра, піти за ним у це поетичне царство і пробути на запаморочливих висотах, де панують музи поезії, веселощів і мудрості.

[ред.] Українські переклади

В.Шекспір. Зібрання творів у 6-ти томах. Том 2. К.: Дніпро, 1986. 624 с. - С.: 414-476. (в перекладі Юрія Лісняка)

[ред.] Джерела

История зарубежной литературы.Средние Века и Возрождение 1987.
Всесвітня література 1996 р.

[ред.] Зовнішні посилання

Текст українською мовою в перекладі Юрія Лісняка

Гаудеамус игитур

Best — Mon, 06 Jun 2011 20:48:08 GMT

Gaudeamus igitur,

Juvenes dum sumus!

Post jucundam juventutem,

Post molestam senectutem

Nos habebit humus!

Ubi sunt, qui ante nos

In mundo fuere?

Vadite ad superos,

Transeas ad inferos,

Hos si vis videre!

Vita nostra brevis est,

Brevi finietur.

Venit mors velociter,

Rapit nos atrociter,

Nemini parcetur!

Vivat Academia!

Vivant professores!

Vivat membrum quodlibet!

Vivant membra quaelibet!

Semper sint in flore!

Vivant omnes virgines

Graciles, formosae!

Vivant et mulieres

Tenerae, amabiles,

Bonae, laboriosae!

Vivat et res publica

Et qui illam regunt!

Vivat nostra civitas,

Maecenatum caritas,

Quae nos hic protegunt!

Pereat tristitia,

Pereant osores!

Pereat diabolus,

Quivis antiburschius

Atque irrisores!

Гаудэамус игитур,

Ювэнэс дум сумус!

Пост юкундам ювэнтутэм,

Пост молестам сэнэктутэм,

Нос хабебит хумус.

Уби сунт, кви антэ нос

Ин мундо фуэрэ?

Вадитэ ад Суперос,

Трансэac ад Инфэрос,

Хос си вис видэрэ!

Вита ностра брэвис эст,

Брэви финиэтур;

Вэнит морс велёцитэр,

Рапит нос атроцитэр,

Нэмини парцэтур.

Виват Акадэмиа!

Вивант профессорэс!

Виват мембрум кводлибэт!

Вивант мембра квэлибэт!

Семпер синт ин флёрэ!

Вивант омнес виргинэс,

Грацилес, формозэ!

Вивант эт мулиэрэс,

Тэнэрэ, амабилес,

Бонэ, лабориозэ!

Виват эт рес публика

Эт кви иллам рэгит!

Виват ностра цивитас,

Мэцэнатум каритас,

Кви нос гик протегит!

Переат тристициа,

Переант озорэс!

Переат Диаболюс,

Квивис антибурсхиус,

Аткве ирризорес!

Итак, будем веселиться,

Пока мы молоды!

Жизнь пройдёт,иссякнут силы

Ждёт всех смертных мрак могилы

Так велит природа.

Где те, которые раньше

Нас жили в мире?

Пойдите на небо,

Перейдите в ад,

Кто хочет их увидеть.

Жизнь наша коротка,

Скоро она кончится.

Смерть приходит быстро,

Уносит нас безжалостно,

Никому пощады не будет.

Да здравствует университет,

Да здравствуют профессора!

Да здравствует каждый студент,

Да здравствуют все студенты,

Да вечно они процветают!

Да здравствуют все девушки,

Изящные и красивые!

Да здравствуют и женщины,

Нежные, достойные любви,

Добрые, трудолюбивые!

Да здравствует и государство,

И тот, кто им правит!

Да здравствует наш город,

Милость меценатов,

Нам покровительствующая.

Да исчезнет печаль,

Да погибнут скорби наши,

Да погибнет дьявол,

Все враги студентов

И смеющиеся над ними!

Гаудеамус игитур

Best — Mon, 06 Jun 2011 20:29:25 GMT

Gaudeamus igitur,
Juvenes dum sumus! (bis)
Post jugundam juventutem,
Post molestam senectutem
Nos habebit humus.(bis)

Ubi sunt, qui ante nos
In mundo fuere?
Vadite ad Superos,
Transite ad Inferos,
Ubi jam fuere!

Vita nostra brevis est,
Brevi finietur.
Venit mors velociter,
Rapit nos atrociter,
Nemini parcetur!

Vivat Academia!
Vivant professores!
Vivat membrum quodlibet!
Vivant membra qualibet!
Semper sunt in flore!

Vivant omnes virgines,
Graciles, formosae!
Vivant et mulieres,
Tenerae, amabiles,
Bonae, laboriosae!

Vivat et respublica
Et qui illam regint!
Vivat nostrum civitas,
Maecenatum caritas,
Qui nos hic protegint!

Pereat tristitia,
Pereant dolores!
Pereat Diabolus,
Quivis antiburschius,
Atque irrisores!

Гаудеамус игитур,
Ювенес дум сумус! (dva raza) :)
Пост югундам ювентутем,
Пост молестам сенектутем,
Нос хабебит хумус.(dva raza)

Уби сунт, кви анте нос
Ин мундо фуэре?
Вадите ад Cуперос,
Трансите ад Инферос,
Уби йам фуэрэ!

Вита ностра бревис эст,
Бреви финиэтур;
Вэнит морс велоцитер,
Рапит нос атроцитер,
Немини парцетур.

Виват Академиа!
Вивант профессорес!
Виват мембрум кводлибет!
Вивант мембра квалибет!
Семпер сунт ин флоре!

Вивант омнес виргинес,
Грацилес, формозэ!
Вивант эт мулиэрес,
Тенерэ, амабилес,
Бонэ, лабориозэ!

Виват эт Республика
Э кви иллам регит!
Виват нострум цивитас,
Меценатум каритас,
Кви нос хик протегит!

Переат тристициа,
Переант долорес!
Переат Диаболюс,
Квивис антибуршиус,
Аткве ирризорес!

Итак, будем веселиться,
Пока мы молоды!
После весёлой молодости,
После горестной старости
Нас возьмет земля.

Где те, кто до нас
Жили на земле?
Идите на Небо,
Перейдите в Ад,
Где они уже были!

Наша жизнь коротка,
Конец ее близок;
Смерть приходит быстро,
Уносит нас безжалостно,
Никому не будет пощады!

Да здравствует Академия!
Да здравствуют профессора!
Да здравствуют все члены её!
Да здравствует каждый член!
Пусть вечно они процветают!

Да здравствуют все девушки,
Стройные, изящные!
Да здравствуют и женщины,
Нежные, любящие,
Добрые, трудолюбивые!

Да здравствует наша страна,
И тот, кто им правит!
Да здравствует наш город,
Милость меценатов,
Которые нам покровительствуют!

Да погибнет тоска,
Да погибнут печали!
Да погибнет Дьявол,
И все враги студентов,
И смеющиеся! (над ними).

Гаудеамус - радуйтесь
Солнцу утра, други!
Юность лёгкая промчится,
В двери старость постучится, -
Приведёт недуги.

Пронесутся, пролетят
Дни весны беспечной.
Беспощаден и свиреп,
Угрожает нам Эреб -
Царство ночи вечной.

Виват Академиа!
Виват профессоре!
Пусть бродяга и студент
Вступит дерзко в сад легенд
Силам тьмы на горе!

Слава девам молодым!
Слава женам нежным!
С бескорыстною, большой
И отзывчивой душой,
И в труде прилежным!

Да погибнет Люцифер
И ему подобный!
Трус, невежда и дурак,
И студентам лютый враг,
Пересмешник злобный!

или:

В час, пока мы молоды,
Бейся жизни пламя!
После юности весёлой,
Вслед за старостью суровой
Смерть придёт за нами.

Где же те, что не шумят,
Кого с нами нету?
Иль в раю они парят,
Иль в аду они горят,
Ах, узнать бы это!

Юность быстротечна,
Коротка награда.
Смерть нежданно подойдёт,
За собою поведёт,
Чужда ей пощада.

Vivat academia,
Vivat professores!
Сгинь печали тяжкий груз,
Крепни, славься наш союз,
Век звучи наш голос!

ЛЕНҐЛЕНД, Вільям пару слів про "Видіння Петра Орача"

Best — Wed, 01 Jun 2011 14:25:23 GMT

ЛЕНҐЛЕНД, Вільям (Langland, William - бл. 1330, Шропшир — бл. 1400, Лондон) — англійський поет.

Ленґленд є автором алегоричної поеми «Видіння про Петра Орача» («The Vision of Piere the Plowman»), найвизначнішої пам'ятки морально-дидактичної поезії XIV ст.

Біографічні відомості про автора «Видіння» вкрай скупі і їх важко назвати достовірними. Навіть прізвище поета відомо неточно, і його називають Ленґлендом лише згідно з усталеною традицією. Фактично все, що ми знаємо про Ленґленда, взяте з його поеми.

Народився Ленґленд, вочевидь, у графстві Шропшир. Принаймні опис Мальвернських пагорбів свідчить про те, що ці місця близькі й дорогі йому. Швидше за все, поет був вихідцем із селянської родини, але здобута в монастирі освіта дозволила йому вийти з кріпосної залежності. У будь-якому випадку на сторінках «Видіння « поет дякує церкві за здобуту завдяки їй свободу. Водночас чернечого сану Ленґленд не прийняв. Він розповідає, що певний час мешкав у Лондоні, дуже бідував і не мав певного заняття. Можна Припустити, що поет заробляв на життя оформленням ділових паперів та співанням псалмів; своїм покликанням, утім, вважав проповідництво. З цією метою він звернувся до літературної творчості. Однак текст поеми свідчить, що, незважаючи на приналежність до нижчих верств соціально-ієрархічної драбини, Ленґленд був людиною, сповненою гордості та почуття гідності. У поемі він зауважує, що з ненавистю і зневагою спостерігав за людьми, котрі купаються в розкошах, ніколи не запобігав і не принижувався перед ними, відмовляючи у привітанні навіть королівським суддям, за що дехто вважав його дурнем чи диваком. Суворість авторських оцінок, почуття глибокого обурення тим, що відбувається, відповідають створеному Ленґлендом у поемі автопортрету.

Немає точних відомостей про те, як і коли Ленґленд помер. Є версія про можливу смерть поета під час лондонської епідемії 1376 р. Ця версія спирається на запис, що міститься в одному з рукописів першої редакції поеми. Рукопис датують кінцем 70-х pp., а запис переписувача, якогось Джона Бута, говорить про автора поеми: «Зненацька смерть завдала йому удару й повалила його. Він лежить під землею. Христос нехай буде милостивий до його душі». Очевидно також, що ім'я поета і його твір стали відомими до повстання 1381 р., позаяк лідери повстанців добре знали поему та використовували її образи у своїх проповідях і прокламаціях.

Дійсно, «Видіння» дійшло до нас у значній кількості манускриптів (41), що потверджує велику популярність його серед сучасників. Над своїм єдиним твором Л. працював упродовж всього життя. Наявні три редакції поеми («А», «В» і «С»), час оформлення яких датують приблизно 1362, 1377 і 1383 pp. З них видно, що автор переробляв твір, доповнюючи та розширюючи його. Проблема виникає у зв'язку з третьою редакцією. Де й ким вона виконана, якщо автор помер бл. 1377 p., а в тексті «С» є пряме згадування низки подій 90-х pp. XIV ст.? Якщо ж третя редакція доповнена переписувачем, то який тоді остаточний текст поеми? Ці текстологічні проблеми не вирішені й до сьогоднішнього часу.

Найцікавішими заведено вважати версії «В» і «С», що різняться поміж собою незначною мірою. Уданій статті цитується текст варіанту «В». Поема містить одинадцять видінь, неоднаково поділених у кожній редакції. Але в усіх текстових варіантах є межа, котра ніби ділить поему на дві частини (в «А» після VIII розділу, у «В» — після VII, в «С» — після X). Перша частина містить розповіді про мандри прочан до Правди; у другій вміщені «житія» своєрідних алегоричних постатей — Ду-вел, Ду-бет і Ду-бест (Do-well, Do-bet, Do-best).

Поему відкриває «пролог». Травневим ранком на Мальвернських пагорбах натомлений ходою автор поринає в сон і бачить:

Ніби я знаходжусь в пустелі; де вона,

я ніколи не знав.

Подивившись на схід — високо до сонця,

Уздрів на узвишші я вежу, майстерно

збудовану,

Під нею глибоку долину

і в ній тюрму

З ровами глибокими, з виду похмуру

й страшну.

Між ними побачив я поле прекрасне,

сповнене люду.

Ця картина, що відкрилася перед зором поета, звісно ж, алегорична: тюрма в долині — це пристановисько Зла; вежа, що видніється на узвишші, — домівка Правди; поле, повне народу, — зображення людства. Однак через цикл видінь ця узагальнена картина поступово збагачується, конкретизується і в підсумку перетворюється на переконливу панораму епохи, її критичний синтез. Ленґленд збирає на лузі людей усякого ґатунку («alle manner of man»). Тут представники всіх станів, від короля до жебрака, люди різноманітних професій, носії різних ідеологічних переконань. При цьому Ленґленд підкреслює, що Зло проникло в усі стани та верстви. Як грішники, представлені в нього жебраки і купці, менестрелі та священики, рицарі та ченці і, зрештою, сам король. Так, Ленґленд засуджує волоцюг, які «прикидалися жебраками, аби роздобути собі харчі, та билися в шинках». Поет обурюється брехнею прочан: «До кожної їхньої історії, що вони розказували, їхній язик був привчений прибріхувати більше, ніж казати правду». Продавця індульгенцій, зокрема, поет звинувачує в тому, що він перетворив релігію на прибуткову статтю:

Мирські люди в усьому вірили йому,

і їм до душі були його слова.

Вони підходили до нього й, клякаючи,

цілували його булли.

Він тицяв їм ув обличчя свою грамоту

й засліплював їм нею очі

І добував своєю буллою перстені

та брошки. (49)

Потік авторських звинувачень довгий, завершує його байка про кота і мишей зі щурами, які зазнають від нього безперервних образ. Тут автор дістається до самого верху соціально-ієрархічної драбини і нападає на короля та королівський двір, представляючи їх як гніздо самовладдя і сваволі:

...придворний кіт приходив, коли йому

забагнеться,

І раптом кидався на них і хапав з-поміж них,

кого хотів. (55)

Створена Ленґлендом алегорична картина відобразила реальні події двірцевих інтриг. Королі страчували феодалів, феодали затівали змови проти королів. Розгорялася боротьба за владу, яка згодом, у XV ст., призвела до братовбивчої династійної війни Червоної та Білої троянд.

Викриваючи численні вади, Ленґленд водночас вирізняє найгірше зло сучасності: загальну корисливість і продажність. Він вивів образ повсюдно пануючої леді Мід (Мзди). Уособлення підкупу, вона представлена в образі розкішно вбраної дами:

...побачив жінку, чепурно й багато убрану,

Загорнену в хутра, найкрасивіші з усіх

на землі,

Увінчану короною, кращої за яку немає

і в короля. (83)

Сучасники вбачали в образі леді Мід натяк на Алісу Перрерс, коханку старіючого Едуарда III, котра плела з допомогою «мзди» свої інтриги й обмани.

Ленґленд показує, що позбавити Мід впливу важко через її багатоликість. Мзда в поемі захищає себе за допомогою платні, подарунку, винагороди і т.п. Але Совість розвінчує її незмінно гріховну сутність: «Вона потурає Брехні й часто забруднює Правду».

У поемі присутні й позитивні ідеали автора. Поет мріє про час, коли

...не Мід буде паном, як зараз.

Але Любов, Покора і Вірність.

Вони будуть панами на землі.

аби охороняти Правду.

Ленґленд вибирає шлях морально-релігійного напучування, радячи жити в любові та законі, вибравши своїми провідниками Совість, Розум, Лагідне серце. Він пише про первісну чистоту євангельського вчення, закликає до виконання «Божого закону», що полягає у діяльній любові до людей («laweofgod»). На думку Ленґленда, «віра без діла нічого не варта», вона так само марна, як світильник, всередині якого немає вогню». Крім діяльної любові, Ленґленд проповідує працю. Поет висловлює сподівання, що «в кращому майбутньому... кожна людина повинна працювати плугом, мотикою чи заступом, прясти чи розкидати по полю гній, або ж вона загине від ліні».

Можна сказати, що центральний епізод поеми — паломництво грішного натовпу до Правди. Шлях до неї виявляється нелегким: ніхто не знає дороги до неї, навіть прочанин, котрий побачив на своєму віку чимало святих місць, зізнається, що ніколи не бачив Правди. У цей момент загальної розгубленості на допомогу юрбі приходить Петро, звичайний сільський оратай (Piere the Plowman). Він зізнається, що знає Правду, позаяк упродовж всього свого життя праведно служив цьому доброму господарю, з лихвою отримуючи від нього платню:

І якщо ви хочете знати, де він замешкує,

Я вкажу непомильно вам шлях до його

житла.

На шляху до Правди Петро Орач проповідує людям ідеали розважливості, смирення, утримання і совісті. Під час цієї промови його вигляд нагадує людям Христа. Однак найбільш настійливо у словах Петра звучить ідея загальної праці. Перш ніж вирушити в дорогу, він радить усім, хто бажає дійти до Правди, зорати з ним поле на півакра і засіяти його. Поема, таким чином, яскраво виразила демократичні симпатії автора. Скромний трудівник, простий сільський оратай був поставлений у ній вище за всіх людей: був названий єдиною людиною, котра живе за заповітами Правди і здатна вказати шлях до неї. Не випадково, що твір став популярним у середовищі повсталих у 1381 р. селян.

«Видіння про Петра Орача» — яскраве явище Передвідродження, що поєднує в собі традиції старої середньовічної літератури, передусім традиції алегоризму, з новими художніми віяннями, що лише народжувалися. Характерне для Середньовіччя прагнення до універсальної, синтетичної побудови у «Видінні про Петра Орача» сусідує з інтересом до зображення конкретної соціальної дійсності, пропущеної через суб'єктивне сприйняття митця. У традиційну форму видіння Ленґленд вклав живий актуальний зміст, що є критичним освоєнням сучасної авторові епохи в її головних історичних тенденціях. Такі властивості художньої манери Ленґленда, як майстерність побутописання, вміло застосована реалістична деталь, інтерес до зображення характеру на рівні його типового втілення, яскраво виражений авторський первень, стали у творчості поета рисами нового мистецтва. Твір видається характерним для епохи Передвідродження і з ідейного боку. Приймаючи головні догмати віри, Ленґленд водночас виразив у творі антиклерикальні погляди і настрої передреформного характеру; цілу низку релігійних образів та сюжетів він пристосував для передачі суто світського, публіцистичного змісту. Сатиричні тенденції «Видіння» підпорядковані утвердженню прогресивних ідей часу, пошукам соціального зцілення суспільства.

Особливої популярності зажив образ Петра Орача, який набув значення символічного узагальнення. Це ім'я стало прозивним і широко зживалося аж до англійської буржуазної революції XVII ст. Твір покликав до життя цілий ряд літературних наслідувань («Скарги Петра Орача», «Символ віри Петра Орача»); образ Петра Орача знайшов втілення в англійському живописі, зокрема, на фресках XIV—XV ст. Христос неодноразово зображувався у вигляді селянина-орача. Подібні зображення знайдені у церквах, розташованих по всій Англії, і дослідники довели, що своєю з'явою ці картини зобов'язані поетичному творові Ленґленда.

М. Нікола

Отелло - Шекспир Уильям стислий переказ, короткий зміст твору(російська мова)

Best — Wed, 01 Jun 2011 14:17:48 GMT

Венеция. У дома сенатора Брабанцио венецианский дворянин Родриго, безответно влюбленный в дочь сенатора Дездемону, упрекает своего дружка Яго за то, что тот принял чин поручика от Отелло, родовитого мавра, генерала на венецианской службе. Яго оправдывается: он и сам ненавидит своевольного африканца за то, что тот в обход Яго, профессионального военного, назначил своим заместителем (лейтенантом) Кассио, ученого-математика, который к тому же моложе Яго годами. Яго намерен отомстить и Отелло и Кассио. Закончив препирательства, приятели поднимают крик и будят Брабанцио. Они сообщают старику, что его единственная дочь Дездемона бежала с Отелло. Сенатор в отчаянии, он уверен, что его дитя стало жертвой колдовства. Яго уходит, а Брабанцио и Родриго отправляются за караульными, чтобы с их помощью арестовать похитителя.
С фальшивым дружелюбием Яго спешит предупредить Отелло, только что обвенчавшегося с Дездемоной, что его новоиспеченный тесть в ярости и вот-вот заявится сюда. Благородный мавр не желает скрываться: "...Я не таюсь. / Меня оправдывают имя, званье / И совесть". Появляется Кассио: дож срочно требует к себе прославленного генерала. Входит Брабанцио в сопровождении стражи, он хочет арестовать своего обидчика. Отелло останавливает готовую вспыхнуть стычку и с мягким юмором отвечает тестю. Выясняется, что Брабанцио тоже должен присутствовать на чрезвычайном совете у главы республики - дожа.
В зале совета переполох. То и дело появляются гонцы с противоречивыми известиями. Ясно одно: турецкий флот идет к Кипру; чтобы овладеть им. Вошедшему Отелло дож объявляет о срочном назначении: "храброго мавра" отправляют воевать против турок. Однако Брабанцио обвиняет генерала в том, что он привлек Дездемону силой колдовских чар, и она кинулась "на грудь страшилища чернее сажи, / Вселяющего страх, а не любовь". Отелло просит послать за Дездемоной и выслушать её, а тем временем излагает историю своей женитьбы: бывая в доме Брабанцио, Отелло по его просьбе рассказывал о своей полной приключений и горестей жизни. Юную дочь сенатора поразила сила духа этого уже немолодого и совсем не красивого человека, она плакала над его рассказами и первой призналась в любви. "Я ей своим бесстрашьем полюбился, / Она же мне - сочувствием своим". Вошедшая вслед за служителями дожа Дездемона кротко, но твердо отвечает на вопросы отца: "...я отныне / Послушна мавру, мужу моему". Брабанцио смиряется и желает молодым счастья. Дездемона просит разрешить ей отправиться вслед за мужем на Кипр. Дож не возражает, и Отелло поручает Дездемону попечению Яго и его жены Эмилии. Они должны отплыть на Кипр вместе с ней. Молодые удаляются. Родриго в отчаянии, он собирается утопиться. "Попробуй только это сделать, - говорит ему Яго, - и я навсегда раздружусь с тобою". С цинизмом, не лишенным остроумия, Яго призывает Родриго не поддаваться чувствам. Все еще переменится - мавр и очаровательная венецианка не пара, Родриго еще насладится возлюбленной, месть Яго совершится именно таким образом. "Набей потуже кошелек" - эти слова коварный поручик повторяет много раз. Обнадеженный Родриго уходит, а мнимый друг смеется над ним: "...мне этот дурень служит кошельком и даровой забавой..." Мавр тоже простодушен и доверчив, так не шепнуть ли ему, что Дездемона слишком приветлива с Кассио, а тот ведь и красив, и манеры у него отличные, ну чем не соблазнитель?
Жители Кипра ликуют: сильнейший шторм разбил турецкие галеры. Но этот же шторм разметал по морю идущие на помощь венецианские суда, так что Дездемона сходит на берег раньше своего мужа. Пока его корабль не пристал, офицеры развлекают её болтовней. Яго подвергает осмеянию всех женщин: "Все вы в гостях - картинки, / Трещотки дома, кошки - у плиты, / Сварливые невинности с когтями, / Чертовки в мученическом венце". И это еще самое мягкое! Дездемона возмущается его казарменным юмором, но Кассио заступается за сослуживца: Яго - солдат, "он режет напрямоту". Появляется Отелло. Встреча супругов необычайно нежна. Перед отходом ко сну генерал поручает Кассио и Яго проверить караулы. Яго предлагает выпить "за черного Отелло" и, хотя Кассио плохо переносит вино и пытается отказаться от выпивки, все же подпаивает его. Теперь лейтенанту море по колено, и Родриго, подученный Яго, легко провоцирует его на ссору. Один из офицеров пытается их разнять, но Кассио хватается за меч и ранит незадачливого миротворца. Яго с помощью Родриго поднимает тревогу. Бьет набат. Появившийся Отелло выясняет у "честного Яго" подробности драки, заявляет, что Яго выгораживает своего друга Кассио по доброте души, и отстраняет лейтенанта от должности. Кассио протрезвел и сгорает от стыда. Яго "от любящего сердца" дает ему совет: искать примирения с Отелло через его жену, ведь она так великодушна. Кассио с благодарностями уходит. Он не помнит, кто его напоил, спровоцировал на драку и оклеветал перед товарищами. Яго в восторге - теперь Дездемона просьбами за Кассио сама поможет очернить свое доброе имя, и он погубит всех своих врагов, используя их лучшие качества.
Дездемона обещает Кассио свое заступничество. Они оба тронуты добротой Яго, который так искренне переживает чужую беду. Тем временем "добряк" уже начал потихоньку вливать яд в генеральские уши. Отелло сначала даже не понимает, почему его уговаривают не ревновать, потом начинает сомневаться и, наконец, просит Яго ("Этот малый кристальной честности..." ) следить за Дездемоной. Он расстроен, вошедшая жена решает, что дело в усталости и головной боли. Она пытается повязать голову мавра платком, но тот отстраняется, и платок падает наземь. Его поднимает компаньонка Дездемоны Эмилия. Она хочет порадовать мужа - тот давно просил её украсть платок, семейную реликвию, перешедшую к Отелло от матери и подаренную им Дездемоне в день свадьбы. Яго хвалит жену, но не говорит ей, зачем ему понадобился платок, только велит помалкивать.
Измученный ревностью мавр не может поверить в измену любимой жены, но уже не в силах избавиться от подозрений. Он требует от Яго прямых доказательств своего несчастья и угрожает ему страшной расплатой за клевету. Яго разыгрывает оскорбленную честность, но "из дружбы" готов предоставить косвенные доказательства: он сам слышал, как во сне Кассио проболтался о своей близости с женой генерала, видел, как тот утирался платком Дездемоны, да-да, тем самым платком. Доверчивому мавру этого довольно. Он на коленях приносит обет мщения. Яго тоже бросается на колени. Он клянется помочь оскорбленному Отелло. Генерал дает ему три дня на убийство Кассио. Яго согласен, но лицемерно просит пощадить Дездемону. Отелло назначает его своим лейтенантом.
Дездемона снова просит мужа простить Кассио, но тот ничего не слушает и требует показать дареный платок, обладающий магическими свойствами хранить красоту владелицы и любовь её избранника. Поняв, что платка у жены нет, он в ярости уходит.
Кассио находит дома платок с красивым узором и дает его своей подружке Бианке, чтобы она скопировала вышивку, пока не нашелся владелец.
Яго, делая вид, что успокаивает Отелло, ухитряется довести мавра до обморока. Затем он уговаривает генерала спрятаться и наблюдать за его разговором с Кассио. Говорить они будут, конечно, о Дездемоне. На самом же деле он расспрашивает молодого человека о Бианке. Кассио со смехом рассказывает об этой ветреной девице, Отелло же в своем укрытии не слышит половины слов и уверен, что смеются над ним и его женой. На беду, является сама Бианка и бросает драгоценный платок в лицо возлюбленному, ведь это наверняка подарок какой-то шлюхи! Кассио убегает успокаивать ревнивую прелестницу, а Яго продолжает распалять чувства одураченного мавра. Он советует задушить неверную в постели. Отелло соглашается. Внезапно прибывает посланник сената. Это родственник Дездемоны Лодовико. Он привез приказ: генерала отзывают с Кипра, власть он должен передать Кассио. Дездемона не может сдержать радости. Но Отелло понимает её по-своему. Он оскорбляет жену и ударяет её. Окружающие поражены.
В разговоре с глазу на глаз Дездемона клянется мужу в своей невинности, но тот лишь убеждается в её лживости. Отелло вне себя от горя. После ужина в честь Лодовико он идет проводить почетного гостя. Жене мавр приказывает отпустить Эмилию и лечь в постель. Та рада - муж, кажется, стал мягче, но все же Дездемону мучит непонятная тоска. Ей все время вспоминается слышанная в детстве печальная песня про иву и несчастная девушка, певшая её перед смертью. Эмилия пытается успокоить госпожу своей нехитрой житейской мудростью. Она считает, что лучше бы Дездемоне и вовсе не встречаться в жизни с Отелло. Но та любит мужа и не могла бы ему изменить даже за "все сокровища вселенной".
По наущению Яго Родриго пытается убить Кассио, возвращающегося ночью от Бианки. Панцирь спасает Кассио жизнь, он даже ранит Родриго, но Яго, напав из засады, успевает искалечить Кассио и прикончить Родриго. На улице появляются люди, и Яго старается направить подозрения на преданную Бианку, которая прибежала и причитает над Кассио, при этом он произносит массу ханжеских сентенций.
...Отелло целует уснувшую Дездемону. Он знает, что сойдет с ума, убив возлюбленную, но не видит другого выхода. Дездемона просыпается. "Ты перед сном молилась, Дездемона?". Несчастная не в состоянии ни доказать свою невинность, ни убедить мужа сжалиться. Он душит Дездемону, а потом, чтобы сократить её мучения, закалывает кинжалом. Вбежавшая Эмилия (она сначала не видит тела хозяйки) сообщает генералу о ранении Кассио. Смертельно раненная Дездемона успевает крикнуть Эмилии, что умирает безвинно, но отказывается назвать убийцу. Отелло признается Эмилии сам: Дездемона убита за неверность, коварство и лживость, а разоблачил её измену муж Эмилии и друг Отелло "верный Яго". Эмилия зовет людей: "Мавр убил свою жену!" Она все поняла. В присутствии вошедших офицеров, а также и самого Яго она разоблачает его и объясняет Отелло историю с платком. Отелло в ужасе: "Как терпит небо? Какой неописуемый злодей!" - и пытается заколоть Яго. Но Яго убивает жену и убегает. Отчаянию Отелло нет предела, он называет себя "низким убийцей", а Дездемону "девочкой с несчастной звездой". Когда вводят арестованного Яго, Отелло его ранит и после объяснения с Кассио закалывается сам. Перед своей смертью он говорит, что "был... ревнив, но в буре чувств впал в бешенство..." и "собственной рукой поднял и выбросил жемчужину". Все отдают должное мужеству генерала и величию его души. Кассио остается правителем Кипра. Ему приказано судить Яго и предать мучительной смерти.

Переказ скорочено Отелло (Вільям Шекспір)

Best — Wed, 01 Jun 2011 14:15:20 GMT

Читати тут

Гамлет (скорочено) — Шекспір Вільям

Best — Wed, 01 Jun 2011 14:10:34 GMT

Стислий переказ, короткий виклад змісту

У Данії помер король, а його дружина Гертруда через два місяці вийшла заміж за брата свого покійного чоловіка, Клавдія, Це дуже засмутило Гамлета, сина Гертруди, бо він дуже любив батька. Його цікавив не трон, який зайняв дядько, а хвилювала зрада матері. Непокоїли також причини раптової смерті короля. Клавдій говорив, що брата вкусила змія, але Гамлет підозрював дядька.

Одного разу принц довідався, що солдати, які стояли на варті, кілька разів бачили привид короля. З’являвся він опівночі і мовчав. Гамлет вирішив зустрітися з тінню батька. Вночі зі своїм другом Гораціо та солдатом-охоронцем Марцеллом прийшов на місце, де з’являвся привид. Опівночі дух батька виник перед ними і покликав Гамлета поговорити наодинці. Привид сказав, що спав у саду, Клавдій підкрався і влив йому у вухо сік блекоти, від чого король помер. Дух просить помститися за нього, але не чинити нічого злого королеві. Привид зник, а Гамлет про це розповів тільки Гораціо.

Знаючи хитру вдачу Клавдія, Гамлет став поводитися як божевільний. Король з королевою вирішили, що божеволіє він від кохання. Гамлет дійсно кохав Офелію, дочку Полонія — радника короля. Гамлет почав поводитися грубо з Офелією, але вона вибачала йому, думала, що він втратив глузд з горя. Одного разу Гамлет послав Офелії листа, де писав про своє кохання. Дівчина показала листа батькові, а той вирішив поговорити з королем та королевою. Гамлет тим часом не тільки страждав, а й був у постійних роздумах: чи справді’Клавдій убивця, чи був то привид батька, а чи злий дух.

До міста якраз приїхали мандрівні актори, Гамлет любив їх вистави, особливо про Пріама, царя Трої. Гамлет попросив акторів зіграти цю виставу перед королем та королевою, бо там є епізод, де Луціан, близький родич графа, вбиває його і одружується з його дружиною. Принца цікавила реакція короля на цю сцену, щоб зрозуміти, чи винен він у смерті брата.

Під час вистави Гамлет помітив, що змінилося обличчя Клавдія, коли Луціан вбив графа. Король з королевою після цієї сцени покинули зал. Гамлет зрозумів, що король винен.

...Гертруда запрошує до себе сина й хоче поговорити про його поведінку, особливо його коментування вистави. Разом з тим вона хоче взнати причину божевілля. Гамлет, йдучи до матері в покої, бачив Клавдія, що молився, Міг його збити, але ще не час.

Полоній ховається за портьєрами в кімнаті королеви, щоб підслухати розмову матері з сином. Гертруда говорить, що її та батька (тобто Клавдія) турбує поведінка Гамлета. Принц обурюється, що вона вбивцю називає батьком і починає грубити. Гамлет вирішує поговорити з матір’ю відверто. Королева обурилася, що син говорить таким тоном з нею, і вирішила покликати короля. Гамлет хапає її за руку, щоб не йшла. Королева злякалася, думала, що він справді божевільний, і скрикнула. Із-за портьєри почувся крик: «Допоможіть королеві!». Гамлет думає, що то король, і протикає портьєру мечем. Королева обурюється його кривавим вчинком, а принц говорить, що її поведінка ще гірша. Просить її визнати свою провину й покаятися. Привид, який раптово з’явився перед очима Гамлета, нагадав прохання: не кривдити королеву. Принц пообіцяв, а королева ще більше була налякана поведінкою сина. Гамлет продовжував переконувати матір, щоб вона прислухалася до його слів.

Коли Гамлет побачив, кого він убив, був дуже засмучений. Король тепер має причину вислати принца з країни. Він відсилає його до Англії разом із Розенкранцем і Гільденстерном. У охоронців були листи до короля Англії з проханням вбити Гамлета, як тільки той ступить на землю. Гамлет запідозрив щось. Вночі він викрав листи і замінив своє ім’я на імена охоронців.

Незабаром на корабель напали пірати. Датський корабель втікає, а Гамлет лишається в полоні у піратів. Довідавшись, хто він, пірати висадили принца в найближчому датському порту, сподіваючись, що він добре віддячить. Незабаром Гамлет був у палаці.

Вдома він дізнається, що Офелія збожеволіла. Коли вона розвішувала на гілках свої віночки, одна гілка відламалася й дівчина впала в швидкий потік. Лаерт, брат Офелії, хоче помститися Гамлетові за батька й сестру. Це все використовує у своїх цілях Клавдій. Він пропонує отруїти кінець шпаги. Лаерт погоджується.

Відбувається дивна сцена біля могили Офелії. Лаерт стрибає в могилу, щоб і його поховали разом із сестрою. В Гамлеті прокидається кохання. Він кидається також до могили... і побилися з Лаертом. Їх розняли, але король підбурює наївного Лаерта на дружнє змагання з Гамлетом. Озрик, наближений короля, повідомляє Гамлету, що король впевнений у його перемозі. У призначений день всі зібралися, щоб подивитися на змагання. Лаерт поранив Гамлета, вони помінялися шпагами, й Гамлет поранив Лаерта.

Підступний король приготував напій з отрутою, щоб дати Гамлету, коли той захоче пити. Але отруту випила королева й вигукнула: «О Гамлете, отруєно мене!»

Гамлет все розуміє, а ще Лаерт, помираючи, говорить, що в усьому винен король. Гамлет вбиває короля, а Гораціо просить: «Ще подиши на цьому світі й про мене розкажи».

Дія третя

Сцена 1

Кімната в замку.

Входять король, королева, Полоній, Офелія, Розенкранц і Гільденстерн.

Король

І не змогли хоч якось манівцями

Дізнатись, що попутало його,

Збентеживши отак зненацька спокій

Свавільним, небезпечним маячінням?

Розенкранц

Він визнає, що сам не свій зробивсь,

А через що, сказать ніяк не хоче.

Гільденстерн

Промацати себе він не дає

І випорсає з спритністю безумця,

Як тільки до признання ми його

Підводимо.

Королева

А як він вас прийняв?

Розенкранц

Так чемно, як належить.

Гільденстерн

Та дуже силувано в поведінці.

Розенкранц

Скупий питати, а відповідати

Готовий радо.

Королева

Чи не закликали

Його ви до розваг?

Розенкранц

Випадком, пані,

Ми на шляху до замку перегнали

Якихсь акторів, мовили про них

Йому, і він аж наче звеселивсь,

Почувши це. Вони вже при дворі,

І я гадаю, вже на цей їм вечір

Загадано виставу.

Полоній

Чиста правда;

Величностям він вашим передав

Запрошення почути й подивитись.

Король

Із щирим серцем. Вельми рад я чути,

Що він схиливсь до цього.

Спонукайте його, панове, й далі

Ви до розваг.

Розенкранц

Все зробимо як слід.

Розенкранц і Гільденстерн виходять.

Король

Гертрудо, люба, нас також облиште;

Ми потай Гамлета позвать веліли,

Щоб він, мов ненароком, тут спіткав

Офелію.

А я й Полоній, з наміром найкращим,

Побачимо, небачені, їй зустріч

І непохибно зможемо дізнатись,

Вважаючи на поведінку принца,

Чи не нудьга любовна, чи не тим

Він мучиться.

Королева

Я вам корюсь.

(До Офелії.)

Голубко,

Бажала б я, щоб саме в вашій вроді

Ховалася причина всіх щаленств

Мойого Гамлета. Чесноти ваші,

Я сподіваюсь, виправлять його

На радість вам обом.

Офелія

Якби ж то, пані.

Королева виходить.

Полоній

Гуляй тут, доню. Ви ж, мій володарю,

Зі мною звольте бути.

(До Офелії)

Вдай, немов

Читаєш щось із книжки, і тому

На самоті. Усі ми варті гани,

Бо часто ми подобою й лицем

Святим та божим підсолодимо

Самого чорта.

Король (убік)

Ох, правдиво надто!

Якраз в моє сумління ляпас влучив!

О, не такі гидкі в повії щоки,

Намащені циноброю й білилом,

Як вчинок мій, фарбований словами,

Який важкий тягар!

Полоній

Вже, чую, йде; ховаймося, мій пане.

Король і Полоній виходять.

Входить Гамлет.

Гамлет

Чи бути, чи не бути — ось питання.

Що благородніше? Коритись долі

І біль від гострих стріл її терпіти,

А чи, зіткнувшись в герці з морем лиха,

Покласти край йому? Заснути, вмерти —

І все. І знати: вічний сон врятує,

Із серця вийме біль, позбавить плоті,

А заразом страждань. Чи не жаданий

Для нас такий кінець? Заснути, вмерти.

І спати. Може й снити? Ось в чім клопіт;

Які нам сни присняться після смерті,

Коли позбудемось земних суєт?

Ось в чім вагань причина. Через це

Живуть напасті наші стільки літ.

Бо хто б терпів бичі й наруги часу,

Гніт можновладця, гордія зневаги,

Відштовхнуту любов, несправедливість,

Властей сваволю, тяганину суду,

З чесноти скромної безчесний глум,

Коли б він простим лезом міг собі

Здобути вічний спокій? Хто стогнав би

Під тягарем життя і піт свій лив,

Коли б не страх попасти після смерті

В той край незнаний, звідки ще ніхто

Не повертався? Страх цей нас безволить,

І в звичних бідах ми волієм жити,

Ніж линути до невідомих нам.

Так розум полохливими нас робить,

Яскраві барви нашої відваги

Від роздумів втрачають колір свій,

А наміри високі, ледь зродившись,

Вмирають, ще не втілившись у дію.

Але тихіш! Офелія! Згадай

Мої гріхи в своїй молитві, німфо.

Офелія

Як вам жилося, принце, всі ці дні?

Гамлет

Уклінно дякую: гаразд, гаразд.

Офелія

У мене, принце, є від вас дарунки,

Що я давно вернути прагну вам;

Візьміть, будь ласка, їх.

Гамлет

Та я ж нічого

Не дарував вам зроду.

Офелія

Ні ж бо, принце.

Ви добре знаєте, були дарунки,

Ще й запашні слова їх обгортали,

Стократ дорожчими робивши їх;

Та витхнувсь аромат. Душа не йме дарів,

Як той, хто дав їх, приязню збіднів.

Візьмить же, принце, їх.

Гамлет

Ха, ха, Ви чесна?

Офелія

Принце!

Гамлет

Ви гарна?

Офелія

Що ваша милість має на увазі?

Гамлет. Що коли ви чесна й гарна, то негоже вашій чесноті вдаватися в розмови з вашою красою.

Офелія. Хіба в краси, може бути краще товариство, ніж чеснота?

Гамлет. Авжеж. Адже влада краси швидше зробить із чесноти звідницю, ніж сила чесноти перетворить красу на свою подобу. Колись це був парадокс, та наш час його стверджує. Колись я вас кохав.

Офелія. Ви й мене примусили в це повірити.

Гамлет. Даремно повірили. Прищеплювати вам чесноту — марне діло, однаково гріхом тхнутиме. Я вас не кохав.

Офелія. Тим більше я була ошукана.

Гамлет. Іди в черниці. Нащо тобі плодити грішників? Сам я більш-менш чесний, та й то міг би закинути собі дещо таке, що краще було б моїй мамі й не родити мене на світ. Я дуже пихатий, мстивий, честолюбний. До моїх послуг стільки гріхів, що я не можу ні охопити їх думкою, ні змалювати в уяві, ні знайти час на те, щоб їх здійснити. Пощо таким, як я, плазувати межи небом і землею? Ми всі затяті пройдисвіти: не вір нікому з нас. Іди собі в чорниці. Де твій батько?

Офелія. Удома, принце.

Гамлет. Хай за ним замкнуть двері, щоб він удавав блазня тільки у своїй хаті. Прощайте.

Офелія. О небеса, згляньтесь над ним!

Гамлет. Як ти віддасися, я дам тобі в посаг ось яку напасть: коли б ти навіть була цнотлива, як лід, і чиста, як сніг, однак не втечеш від поговору. Тож іди собі в чорниці! Прощай. Але як тобі конче забагнеться заміж, то віддайся за дурня. Бо розумні добре знають, яких страховищ ви з них робите. У черниці! І хутчіше. Прощай.

Офелія. О сили небесні, зцілить його!

Гамлет. І про ваше малювання та підмальовування я чував. І чував чимало. Бог дав вам одне обличчя, а ви робите собі інше. Ходите то вихилясом, то наче пава, і сокочете манірно, і божі створіння неподобно прозиваєте, і свою розпусність видаєте за наївність. Іди собі, з мене годі. Ви мене й так звели з глузду. Кажу тобі, у нас більш не буде шлюбів. Ті, що вже побрались, хай усі, крім одного, живуть, а інші зостануться при самих собі. Отже, в черниці!

Виходить.

Офелія.

О, що за дух знеміг! Меч, розум, мова —

Солдата, вченого і царедворця;

Надія й цвіт прекрасної держави,

Шляхетності свідчадо і взірець,

З якого приклад брали,— все пропало!

А я, нужденніша за всіх жінок,

Що упивалась медом клятв його,

Дивлюсь, як цей величний, гордий розум,

Мов дзвін розколотий, задеренчав;

Як незрівнянний молодості образ

Розбивсь об безум. Горе, я від плачу

Не сліпну! Що я бачила, що бачу!

Входять король і Полоній.

Король

Кохання? Ні, не в тім його недуга;

В його словах хоча й замало складу,

Але нема й безумства. Щось та зріє

В його душі, пригніченій журбою.

Зродитись в ньому може і таке,

Чого боятись слід. Про всяк випадок

Я рішення поквапливо дійшов,

А саме: в Англію хай їде він

Данину недоплачену справляти,

І, може, море та нові країни,

Та зміна вражень витиснуть йому

Те, що в душі сидить, над чим б’ючись,

Думки змінили і його самого

До невпізнання. Як вам наша думка?

Полоній

Це буде добре. Як, проте, гадаю,

Почин і джерело нудьги тієї

В відтрученім коханні.

(До Офелії.)

Що там, дочко?

Не переказуй, що казав принц Гамлет:

Ми чули все. Чиніть, ласкавий пане,

Як воля ваша. Та, як згодні ви,

Хай по виставі королева-мати

Попросить сина їй повісти смуток,

Відверто поговорить з ним. А я,

Коли дозволите, краєчком вуха

Піймаю все. Як їй не пощастить,

Шліть в Англію його або замкніть,

Де радить мудрість вам.

Король

Хай так. Негоже,

Що шал вельможних ходить без сторожі.

Виходять.

Переклад Б. Тена

Джефрі Чосер. «Кентерберійскі оповідання»

Best — Wed, 01 Jun 2011 14:01:26 GMT

Вплив раннього ренесансу відчув Джефрі Чосер (1340-1400). Вихований на французькій і латинській класичній літературі. Найбільший англійський письменник епохи. Народився в купецькій сім'ї. 1357 р. – паж у свиті знатної людини. Через два роки участь у поході, потрапив у полон, викуплений. Служив при дворі. Дипломат у Фландрії й Італії (1370-1378), доглядач митниці. 1386 р. – парламент, але одержав відставку.

Творчість Чосера – вірші, більші поеми епічного і сатиричного характеру. «Книга герцогині», «Будинок слави», «Пташина рада», «Троїл і Кризеїда», «Книга про добрих жінок» і «Кентеберійські оповідання» - останнє десятиліття життя. «Кентеберійські оповідання» - підсумок всієї зрілої літературної діяльності Чосера. Відтворення дійсності, живі люди, грубі жарти. Пролог – дія в готелі «Та бард» у Саутварку. У місткому готелі Гаррі Бейлі – 29 прочан з різних місць. Подано портрети вихідців з різних шарів суспільства. Всі представники: купці, монархи, ремісники, аристократи. При всьому багатстві портретів у них багато узагальненого. Лицар - воював у Європі й на сході з язичниками, приїхав із сином, закоханим юнаком. Поруч ігуменя, вільний селянин, ніжна дама, товстий купець, студент, удовиця й т.д. Особливо типізованими є чернець й церковні особи. Чосер просить читачів не ремствувати на нього. Хазяїн готелю просить розповісти всіх по чотирьох історії. Таким чином, оповідань повинно було бути 120. Але книга писалася повільно, перероблялася. Зараз у нас 24 оповідання. Три так і залишилися фрагментами. Автор прагне дати кожному оповідання, що відповідає його моральному вигляду. Лицар - середньовічна історія на тему конфлікту любові й дружби, продавець індульгенцій – похмуре оповідання про трьох молодців, що шукали й знайшли смерть. Прочани розкривають свої особливості не тільки в оповіданнях, але й у спостереженнях один за одним. Тісний зв'язок між обрамленням й оповіданнями, розмаїтість оповідачів. Знайомство Чосера з «Декамероном» не доведено. Сюжети брав з католицьких легенд (ігуменя, законник), куртуазних повістей (лицар, сквайр), фабліо (мірошник, управитель) і т.д. Відчувається вплив Ренесансу - всеохоплення.

Дезідерій Еразм Роттердамський Похвала Глупоті, або Похвальне слово Дурості,

Best — Wed, 01 Jun 2011 13:56:54 GMT

Тут ссилка(не поміщається на нашій сторінці)

Лопе де Вега" Фуенте Овехуна"

Best — Wed, 01 Jun 2011 13:13:43 GMT

Командор ордена Калатрави, Фернан Гомес де Гусман, приїжджає в Альмагро до магістра ордени, дона Родріго Тельес Хірон. Магістр юн роками і лише нещодавно успадкував цей високий пост від свого батька. Тому командор, увінчаний бойовою славою, ставиться до нього з певною недовірою і пихою, але змушений дотримуватися личить нагоди шанобливість. Командор приїхав до магістра повідати про розбраті, характерної для Іспанії XV ст. Після смерті кастильського короля дона Енріке на корону претендує король Альфонсо Португальська - саме його права вважають безперечними рідні командора і його прихильники, - а також -- через Ісавеллу, свою дружину, - дон Фернандо, принц Арагонська. Командор наполегливо радить магістру негайно оголосити збір лицарів ордена Калатрави і з боєм взяти Сьюдад-Реал, який лежить на кордоні Андалусії і Кастилії і який король Кастилії вважає своїм володінням. Командор пропонує магістру своїх солдатів: їх не дуже багато, зате вони войовничі, а в селищі під назвою Фуенте Овехуна, де влаштувався командор, люди здатні лише пасти худобу, але ніяк не можуть воювати. Магістр обіцяє негайно зібрати військо і провчити ворога.

В Фуенте Овехуна селяни чекають не дочекаються від'їзду командора: він не користується їх довірою, головним чином через те, що переслідує дівчат і красивих жінок - одних приваблюють його любовні запевнення, інших лякають погрози та можлива помста командора у разі їх норовливий. Так, його останнє захоплення - дочка Алькальде Фуенте Овехуна, Лауренс, і він не дає дівчині проходу. Але Лауренс любить Фрондосо, простого селянина, і відкидає багаті подарунки командора, які той посилає їй зі своїми слугами Ортуньо і Флорес, звичайно що допомагають пану домагатися прихильності селянок.

Битва за Сьюдад-Реал закінчується нищівною перемогою магістра ордена Кадатрави: він зламав оборону міста, відтяв голову всіх заколотників зі знаті, а простих людей наказав відшмагати нагаями, Магістр залишається в місті, а командор зі своїми солдатами повертається в Фуенте Овехуна, де селяни співають здравицю в його честь, Чилі вітає від імені всіх жителів, а до будинку командора під'їжджають вози, доверху навантажені глиняним посудом, курми, солониною, овечими шкурами. Однак командорові потрібно не це - йому потрібні Лауренс та її подруга Паскуалі, тому Фернандо з Ортуньо намагаються то хитрістю, то силою змусити дівчат увійти в будинок командора, але ті не такі прості.

Незабаром після повернення з військового походу командор, вирушивши на полювання, зустрічає в безлюдному місці біля струмка Лауренс. У дівчини там побачення з Фрондосо, але, побачивши командора, вона благає юнака сховатися в кущах. Командор ж, впевнений, що вони з Лауренс удвох, веде себе дуже рішуче і, відклавши у бік самостріл, має намір будь-яку ціну досягти своєї мети. Вискочив з укриття Фрондссо вистачає самостріл і змушує командора відступити під загрозою зброї, а сам тікає. Командор вражений випробуваним приниженням і клянеться жорстоко помститися. Про те, що трапилося тут же стає відомо всьому селищу, радісно зустрічають звістка про те, що командор був змушений відступити перед простим селянином. Командор ж є до Естевану, Чилі і батькові Лауренс, з вимогою надіслати до нього дочку. Естеван, підтриманий усіма селянами, з великим гідністю пояснює, що у простих людей теж є своя честь і не треба її зачіпати.

Тим часом до короля Кастилії дона Фернандо і до королеви Доньє Ісавелі приходять два члени міської ради Сьюдад-Реал і, розповівши про те, які безчинства творили магістр і командор ордена Калатрави, благають короля про захист. Вони ж кажуть королеві, що в місті залишився тільки магістр, а командор зі своїми людьми відправився в Фуенте Овехуна, де зазвичай живе і де, за чутками, править з небувалим свавіллям. Дон Фернандо тут же приймає рішення направити в Сьюдад-Реал два полки під проводом магістра ордена Сантьяго, щоб впоратися з бунтівниками. Похід цей закінчується повним успіхом: місто обложене, і магістр ордена Калатрави потребує негайної допомоги. Про це повідомляє командорові гонець -- тільки його поява рятує мешканців Фуенте Овехуна від негайної розправи й помсти командора. Однак він не проти прихопити в похід для забави красуню Хасинто і наказує своїм людям пошматувати заступитися за неї Менго спину батогами.

Поки командор відсутній, Лауренс і Фрондосо вирішують одружитися - на радість своїх батьків і всього селища, давно чекав цієї події. У розпал весілля і загального веселощів повертається командор: роздратований військової невдачею і пам'ятаючи про свою ображені на жителів селища, він наказує схопити Фрондосо і відвести його до в'язниці. Беруть під варту і Лауренс, насмілився підняти голос на захист нареченого. Жителі селища збираються на схід, і думки розділяються: одні готові хоч зараз йти до будинку командора і розправитися з жорстоким правителем, інші боягузливо воліють мовчати. У розпал суперечки вдається Лауренс. Вид її жахливий: волосся розпатлана, сама вся в синцях. Схвильований розповідь дівчата про приниження та тортури, яким вона піддавалася, про те, що Фрондосо ось-ось буде убитий, справляє на присутніх величезне враження. Останній довід Лауренс - якщо в селищі немає чоловіків, то жінки зуміють самі відстояти свою честь, - вирішує справу: все селище кидається на штурм будинку командора. Той спочатку не вірить, що жителі Фуенте Овехуна могли збунтуватися, потім, усвідомивши, що це правда, вирішує випустити Фрондосо. Але це вже не може нічого змінити в долі командора: чаша народного терпіння переповнилася. Вбито, буквально розшарпаний натовпом на шматки сам командор, непереливки і його вірним слугам.

Лише Флорес вдається дивом врятуватися, і, напівжива, він шукає захисту у дона Фернандо, короля Кастилії, представляючи все, що сталося бунтом селян проти влади. При це він, не каже королю, що жителі Фуенте Овехуна хочуть, щоб ними володів сам король, і тому прибили над будинком командора герб дона Фернандо. Король обіцяє, що розплата не забариться піти; про це ж його просить і магістр ордена Калатрави, який приїхав до короля Кастилії з повинною головою і що обіцяє надалі бути йому вірним васалом. Дон Фернандо відправляє в Фуенте Овехуна суддю (покарати винних) і капітана, якому слід забезпечити порядок.

В селищі, хоча і співають тост на честь кастільських королів дона Фернандо і доньї Ісавели, все ж таки розуміють, що монархи будуть пильно розбиратися в тому, що трапилося в Фуенте Овехуна. Тому селяни вирішують вжити заходів обережності і домовляються на всі питання про те, хто вбив командора, відповідати: «Фуенте Овехуна». Вони навіть влаштовують щось на зразок репетиції, після якої Чилі заспокоюється: до приїзду королівського судді все готово. Суддя допитує селян з більшою строгістю, ніж очікувалося, ті, хто представляються йому призвідниками, кинуто до в'язниці; пощади немає ні жінок, ні дітей, ні старих. Щоб встановити істину, він застосовує найжорстокіші катування, включаючи дибу. Але все як один на питання про те, хто винен у смерті командора, відповідають: «Фуенте Овехуна ». І суддя змушений повернутися до короля з доповіддю: він використовував всі кошти, катував три сотні чоловіка, але не знайшов жодної докази. Щоб підтвердити справедливість його слів, жителі селища самі прийшли до короля. Вони розповідають йому про знущання і приниження, що терпіли від командора, і запевняють короля і королеву у своїй відданості - Фуенте Овехуна хоче жити, підкоряючись лише влади королів Кастилії, їх справедливого суду. Король, вислухавши селян, виносить свій вирок: раз немає доказів, людей слід пробачити, а село нехай залишиться за ним, поки не знайдеться інший командор, щоб володіти Фуенте Овехуна.