Каталог статей

Звів я пам'ятник свій. Довше, ніж мідь дзвінка,

Вищий од пірамід царських, простоїть він.

Дощ його не роз'їсть, не сколихне взимі,

Впавши в лють, Аквілон; низка років стрімких -

Часу біг коловий - в прах не зітре його.

Смерті весь не скорюсь: не западе в імлу

Частка краща моя. Поміж потомками

Буду в славі цвісти, поки з Весталкою

Йтиме понтифік-жрець до Капітолію.

Там, де Авфід бурлить, де рільникам колись

Давн за владаря був серед полів сухих,-

Будуть знати, що я - славний з убогого -

Вперше скласти зумів по-італійському

Еолійські пісні. Горда по праву будь,

Мельпомено, й звінчай, мило всміхаючись,

Лавром сонячних Дельф нині й моє чоло.

ДО МЕЛЬПОМЕНИ

Хто відчув у колисці ще,

    Мельпомено, хоч раз лагідний погляд твій,-

Вже того не вславлятимуть

    Ні кулачні бої, ні переможний біг

Колісниці ахейської.

    Ні в делійськім вінку гордо не стане він,

Вождь, в яснім Капітолію

    Після вдалих боїв, де він мечем своїм

Збив погрози володарів.

    Лиш тібурські струмки, лиш ті гаї густі

В еолійських піснях йому

    Славу вічно живу - славу співця дадуть.

Молодь Рима, владики міст,

    В миле коло співців нині й мене взяла,

Вшанувавши мій хист - і ось

    Вже не жалить мене заздрість уїдлива.

Ти, що звук чарівний дала

    Лірі цій золотій. Музо Піерії,

Ти, що й тих безголосих риб

    Наділити б могла голосом лебедя,

Твій це дар, що на мене всяк

    Пальцем вкаже: "Це він, римських пісень творець"

Що творю я, що милий всім,

    Коли так - то це твій, твій, Мельпомено, дар.